УКРАЇНСЬКА ВЕРСІЯ: «Під час війни на Донбасі мовчання РПЦ стало кричущим», – російський правозахисник архієпископ Григорій Міхнов-Вайтенко — Credo.Press

УКРАЇНСЬКА ВЕРСІЯ: «Під час війни на Донбасі мовчання РПЦ стало кричущим»,російський правозахисник архієпископ Григорій Міхнов-Вайтенко

Архієпископ Григорій Міхнов-Вайтенко  – незвичайна постать, яка в дуже непростих умовах російської несвободи поєднує служіння у гнаній, “альтернативній” Церкві з активною правозахисною діяльністю.

Він народився 1967 року, його батько – знаменитий поет-дисидент Олександр Галич, якого фактично видворили з СРСР. Навчаючись у ВДІКу наприкінці радянської епохи, Григорій прийняв хрещення у о. Олександра Меня, а потім відслужив у радянській армії на території Західної України, де глибоко познайомився з українською культурою та вивчив українську мову. Майже всі предки архієпископа як по материнській, так і батьківській лінії походять з України.

Здобувши кінематографічну освіту, працював на телебаченні, а в “нульові” навіть очолював православний телеканал “Благовіст”. На цій посаді познайомився з досить ліберальним архієпископом РПЦ Левом (Церпицьким), який висвятив Григорія в сан священника 2009 року. Служив у храмі св. Георгія у Старій Русі, у стінах якого 2014-го виголосив відлучення від причастя всім учасникам, розпалювачам та прихильникам війни проти України. Незабаром після цього змушений був залишити РПЦ і приєднатися до Апостольської Православної Церкви, в якій очолює Балтійський екзархат. Одружений, має чотирьох дітей.

– Відомо, що історія вашого виходу з РПЦ МП пов’язана з вашою поїздкою до Краматорська у серпні 2014 року. Що спонукало вас поїхати?

– Це була суто родинна справа. Там мешкала близька родичка, і потрібно було розібратися, що робити далі. Стан речей був абсолютно незрозумілим, бо бракувало джерел об’єктивної інформації про ситуацію на сході України. До серпня Краматорськ уже був звільнений українськими військами і я полетів через Київ, щоби побачити ситуацію на власні очі. Вона виявилася достатньо стабільною, і ми залишили все як є.

Оскільки я все побачив на власні очі, моя реакція на події, що розпочалися наприкінці серпня того року, була бурхливою. Я отримав велике враження від розмови з українськими бійцями, які поверталися з фронту, коли я їхав уже до Києва на “Інтерсіті”. Їх було десятеро. Вони були в одностроях, і було помітно, що вони їдуть прямо з передової. А що роблять солдати у всьому світі, коли  прямують додому? Випивають.

Вони розмовляли різними мовами — українською, російською, суржиком, але це не заважало їм спілкуватися. Мені було важливо почути, за що вони п’ють, бо видавалося логічним за таких обставин пити “за перемогу”. Вони пили багато, часто, і домінував один-єдиний тост (крім тостів в пам’ять про загиблих хлопців) – “За мир!” Це мене абсолютно здивувало, бо, як кажуть, що у тверезого на думці, то в п’яного на язиці.

Коли за два тижні стався Іловайський котел, для мене то був подвійний удар, бо я розумів, що ці люди по-справжньому не хочуть війни…

– А коли все починалося навесні 2014 року, ви ще мали якісь ілюзії?

– Ні! Так сталося, що я маю багато родичів в Україні. Мої предки походять із Катеринослава, Юзівки… 2013-го, майже за півроку до початку Євромайдану, я проїхався по архівах у пошуках дореволюційних документів про свій рід. Десь 5 днів я провів у Донецьку і 3-4 дні у Дніпропетровську (теперішнє Дніпро). Ще тоді я звернув увагу, що емоційний фон у тих двох містах абсолютно різний. Дика напруга у Донецьку і повний спокій у Дніпропетровську. Складалося враження, що це різні країни, хоча географічно міста, регіони дуже близькі.

Закарбувалася в пам’яті розмова, яку я мав з водієм у Донецьку. Він каже: “Кляті кияни, все захапали…”. Я перебиваю: “Зачекай! Ви ж маєте донецького президента” – “Ну і що! А його оточили кияни, западенці!” У цьому відчувалося божевілля. Я не здивуюся, якщо дізнаюся, що незабаром він став отим “шахтарем”, який пішов зі зброєю проти України. Він цілком повторював усі тези кремлівської пропаганди, що “ми росіяни, прагнемо бути з Росією, а не з Києвом”. Зрозуміло, що з 90-х років у Криму та на Донбасі був наявний певний прошарок населення, який був незадоволений, що вони в Україні на положенні “молодшого брата”.

– Зараз вони ж скаржаться, що їм стало ще гірше. Мабуть, це діагноз — люмпенізація?

– Безумовно! Коли почали розвиватися події на сході України, у мене вже було стале враження, що ми маємо справу із масштабною пропагандою, провокацією, а не з об’єктивною проблемою. Умовно я можу собі уявити, що в різних країнах існують різні проблемні території з якимось народом рахінджа, якому не дуже гарно живеться в тій чи іншій країні. З Донбасом же і Кримом було очевидно, що це проблема в головах, а не в реальності. Підкреслю ще раз той разючий контраст, що я його побачив поміж Донецькою та Дніпропетровською областями, де масово виявлялися дві протилежні картини світу.

У радянській армії я служив в Івано-Франківську, тому мову розумію, хоча розмовляти мені важко. Перед подорожжю 2014 року мені було трохи дискомфортно, бо точилися розмови про недопуск російських громадян в Україну чи про проблеми з російською владою після повернення. Тим більше, я прямував до прифронтової зони, та ще й був діючим попом Московського Патріархату з Новгородської єпархії. Але я не зустрів жодних проблем в Україні! Єдиний випадок був, коли в Краматорську я спробував завітати до храму Московського Патріархату, але настоятель мене практично вигнав: “Не треба тут ходити, це тільки для своїх!” Як швидко він визначив, що я “не свій”…

Решта розмов, хоч і була емоційною, але була спрямована не проти мене як росіянина, а проти влади, без переходу на особистості. Це багато говорить про характер українського народу, про що я вже знав з середини 80-х. Тоді, коли я служив в Галичині, ми обслуговували як полк зв’язку весь Прикарпатський воєнний округ, і одного разу нас закинули до якогось села під Ужгородом. Чомусь нас примусили збирати картоплю. Раптом приїхав новопризначений комполка, а я був “дідом”, і виглядав відповідно – “не за уставом”. Він на мене накинувся, почав погрожувати, і віддав наказ — за 15 хвилин поголитися і привести себе до ладу. Я пішов в бік хати селян. А нас категорично попереджали: “Поодинці не ходити, це партизанський край, тут бандери”. Розповідали жахи про солдата з сусідньої частини, який пішов до місцевих і не повернувся… Тому я трохи побоювався, усвідомлюючи, що радянського солдата тут не мусять любити. У підсумку: мені надали станок для гоління, мене нагодували, напоїли, і коли я за дві години повернувся, командира полку вже не було.

Але я раз і назавжди позбувся будь-якого сумніву, що це немирна країна. Звісно, з історії нічого не викреслиш, різне бувало, але на рівні простих людей домовитися можна було завжди. Це й сформувало моє ставлення до України. В Росії з цим набагато гірше…

– Після повернення з Краматорська ви відлучили від причастя всіх учасників війни та всіх, хто її підбурює чи виправдовує. Чи багато людей підпали під це відлучення? І чи має цей акт якісь містичні наслідки чи він був здебільшого громадянською акцією?

– Дуже багато людей. Щодо містичних наслідків — мені казати важко. Це був не емоційний насправді крок, а швидше — містичний.

У ті дні я мешкав на дачі під Старою Русою, а там не було інтернету і працювало тільки радіо “Росія 1”. Воно створювало враження, що “шахтарі” вже практично захопили Київ і це сприймалося як вселенська катастрофа. Я намагався для себе відповісти на питання та просив Бога надати мені відповідь, а що ж має робити Церква? Що може зробити проста людина — зрозуміло: взяти чи не взяти зброю. Починаючи з Майдану, мені не вистачало, власне, церковної оцінки. Бо пролилася кров, і Церква не мала б залишатися осторонь. Українські священники різних юрисдикцій на це реагували, намагалися запобігти пролиттю крові, і на цьому тлі мені дуже не вистачало московської реакції — хоча б пів звуку… Коли це все переросло в бойове зіткнення, то це мовчання стало кричущим.

Я розумію, що з точки зору канонів священник нічого подібного робити не мусить. Але коли вся Церква мовчить, то хтось повинен стати її голосом. А далі цей голос Церква або сприймає, рецептує або ж відкидає, і тоді цю людину відторгають. Ураховуючи те, що мене відторгнуто, відсунуто, я так розумію, що РПЦ МП мою позицію не сприйняла.

– Яким чином вони вас відторгнули? Бо ж формально ви самі подали прохання про звільнення за штат…

– Так. Рівно місяць жодної реакції не було. Я зробив це відлучення 31 серпня — низка парафіян навіть образилася на мене, кажучи: “Тут діти прийшли, треба, щоб ти їх благословив до школи, а ти замість цього виголошуєш анафеми”. Звичайно ж, до школи я благословив окремо…

У жовтні я отримав телефонограму про те, що у зв’язку з наявністю академічної заборгованості в семінарії мене забороняють у священнослужінні. Я дуже зрадів, що мене заборонили навіть не указом, бо з точки зору канонів такий спосіб заборони не є чинним. Спокійно поїхав до Петербургу, до Москви… Потім вирішив здати два хвости, що в мене залишалися в семінарії. Здав, бо для парафіяльного попа головне — просто приїхати до семінарії.

Повертаюся до Старої Руси і телефоную до декана семінарії, який каже: “Тобі треба перездати. Маємо розпорядження, щоб ти складав іспити комісії”. І я розумію, що ці іспити я не здам ніколи. Я пішов до свого благочинного та питаю: “Чи вірно я розумію, що від мене чекають прохання про звільнення?” Він просяяв: “Отче, люблю тебе за те, що ти розумний”. Я поїхав до єпархії в Новгород, написав прохання. Владика Лев дуже не любить відпускати кліриків, кожен папірець має “чекати”, не варто робити спонтанних рішень… Папір залишив і не встиг дійти до воріт, як мені телефонує секретар: “Батюшка, заберіть указ, будь ласка”.

Я віддаю належне мудрості владики Лева, який вирішив не загострювати ситуацію: я прийшов, маючи добрі стосунки з ним, і пішов так само. До єпархії я не маю жодної претензії.

– Думка про зміну юрисдикції, напевно, не відразу з’явилася?

– Ні. Були пропозиції, які на щастя не здійснилися, піти до Західноєвропейського екзархату, що передбачало виїзд із країни. За пів року після звільнення я прийняв остаточне рішення.

Я маю претензію до всієї структури РПЦ, що вона не взяла на себе працю відрефлексувати братовбивчу війну, навіть не спромоглася назвати це війною. Напевно, можна було пошукати якісь слова, які хоча б зовні виглядали як такі, що примиряють. Використання церковних об’єктів спецслужбами — окреме питання, але Церква має бути спільнотою, що шукає слова, смисли і не обмежується проханням “за мир” на єктенії.

– Ви з цим зіткнулися на прикладі України. Але ж в історії РПЦ надто багато ганебних прикладів виправдання всіх війн, геополітичних авантюр Росії та СРСР, починаючи ще зі сталінських часів…

– Коли були ті геополітичні авантюри, ніхто позицією РПЦ не цікавився. Будь-яка ситуація має свою динаміку — метал тріщить, але тримає, тримає вагу, а потім ламається. Якщо за радянських часів було певне “виправдання” – “моя Церква в полоні”, то з Україною такого “виправдання” немає. Починаючи з “гастролей дарів волхвів”, роль РПЦ в цій історії абсолютно однозначна, очевидна та неприйнятна.

– Чи згодні ви з тим, що історія з Україною стала апофеозом “сергіанства” – ідеології РПЦ МП радянських часів, яка спрямована на цілковите обслуговування політичних потреб нерелігійної (іноді навіть антирелігійної) держави?

– Я би сказав, що це вже мегасергіанство. Традиційне сергіанство — це погано, я не виправдовую його. Але воно мало зрозумілу концепцію — церковне керівництво наче відігравало роль табірного придурка. Така роль не почесна, але об’єктивно обґрунтована, бо не всі можуть йти на мучеництво.

А те, що відбувається зараз, можна уподібнити людині на волі, яка наполягає, щоби її взяли на посаду табірного придурка, до в’язниці. Йому кажуть: “Мандруй, ти вільний, роби, що бажаєш”. А він відповідає: “Ні, візьміть мене, я ще можу, по-новому”. І це викликає шок, бо це вже не сергіанство. Це звір із безодні, який скинув благочестиву єлейну личину сергіанства і виставив харю “головного храму Збройних сил”. Він уже не ховається.

– У Росії багато “альтернативних” православних юрисдикцій, навіть українські є. Чи важко було вам зробити свій вибір поміж юрисдикціями і чому обрали саме Апостольську Церкву (яку заснував о. Гліб Якунін)?

– Так сталося, що спеціально я не займався пошуком юрисдикцій. Першорядним для мене було інше питання: чи залишаю я країну? Я мав серйозні міркування з цього приводу. І я усвідомлював, що в разі проживання в Росії потрібно буде продовжити своє священницьке служіння. Я розумів, що абсолютних підстав для політичного притулку на Заході в мене немає, бо моя незгода з владою має суто світоглядний характер.

Навіть коли я брав участь у виборах, я не ставав політиком чи опозиціонером. Крім того, західні країни впровадили багато додаткових обмежень для бажаючих отримати резидентний статус.

Свого часу я доволі багато спілкувався з о. Глібом Якуніним. Але наприкінці 2014 року він помер. З єпископами Апостольської Церкви особисто знайомим я не був, але ми познайомилися. Цей варіант видався мені найпростішим, природним. Звісно, жодних планів ставати архієреєм тоді я не мав.

– Чи не був для вас несподіванкою одружений єпископат у цій Церкві?

– Ні. Я вважаю, що це “найменше лихо”. Наприклад, “висока” Церква Англії досить непогано почувається з одруженим єпископатом.

– Ви є відомим правозахисником. Чи додає Ваш сан якісь додаткові можливості для захисту прав людини в умовах сучасної РФ?

– Ну, наприклад, до Сенцова в Лабитнангі мене так і не допустили, як священника. Жодних преференцій насправді немає. У правозахисному середовищі кожен опікується своєю сферою: хтось свободою слова, хтось ув’язненими, хтось соціальною адаптацією після звільнення, хтось мігрантами і таке інше. Роботи тут вище даху, і жодної ієрархії у сфері захисту прав людини не існує.

Мені не зовсім зрозуміло, на чому ґрунтується моя репутація, але вона є і мені постійно телефонують, просять підписати якісь звернення, взяти участь у якихось ініціативах. Ну і слава Богу, я намагаюся відповідати! Я гадаю, що за умов сучасного світу захист прав людини є певним соціальним служінням, яким Церква повинна займатися “від і до”. Дуже швидко змінюються цивілізаційні підвалини, ми починаємо жити в іншій системі публічності, комунікації, і Церква ще не знайшла своє місце як інституція в цих нових умовах. А тепер виявилося, що її традиційний пафос нікому не потрібний.

Тепер зона відповідальності Церкви — в найширшому значенні цього слова — це милосердя та справедливість. Милосердя, яке чинив Господь, і справедливість, як відповідь людини на те милосердя.

Розмовляв Олександр Солдатов,
«РЕЛІГІЙНА ПРАВДА», 21 грудня 2021 р.

Опубликовано: 24.12.2021 в 16:09

Рубрики: Лента новостей, Українська версiя



Пожалуйста, поддержите "Портал-Credo.Ru"!

Всего комментариев: 0

Оставить комментарий

Ваш email не будет опубликован.

В сюжете:

Главные новости

Предстоятель БПЦ МП и несколько ее архиереев предположительно заразились коронавирусом

Заболевание вирусом COVID-19 подтвердилось у предстоятеля БПЦ МП, патриаршего экзарха Беларуси митрополита Вениамина (Тупеко), одного из старейших иерархов этой Церкви ...
Подробнее

На 93-м году жизни скончался старейший иерарх РПЦ МП митрополит Владимир (Котляров)

Пребывавший на покое старейший иерарх РПЦ МП митрополит Владимир (Котляров), правящий архиерей Санкт- Петербургской епархии РПЦ МП в 1995-2014 годах, ...
Подробнее

Премьерный показ фильма о поисках Беловодья староверами прошёл в Москве

Всемирный союз староверов представил 17 января в стенах Всероссийской библиотеки иностранной литературы имени Рудомино в Москве документальный фильм о старообрядческих ...
Подробнее

БИБЛИОГРАФИЯ: Олег Константинович Петрович-Белкин. НАСТОАТ. - М., «Эксмо», 2021. - 432 с.

Как это вообще выпустили здесь и сейчас, во время бесконечной всемирной пандемии и всевозможных кризисов, включая российские? Стабильно ухудшающаяся социалка, ...
Подробнее

Воронежское управление МЧС объявило об устройстве в регионе сотни купелей для "крещенских купаний", но порекомендовало в них не заходить

Региональное управление МЧС обратилось 18 января к жителям Воронежской области с настоятельной просьбой отказаться от "крещенских купаний" в открытых водоёмах, ...
Подробнее

Вселенский патриарх принял делегацию парламента Черногории во главе со спикером

Спикер парламента Черногории Алекса Бечич встретился 16 января на Фанаре (Стамбул) со Вселенским патриархом Варфоломеем, сообщает "Doxologia Infonews". "Мы ждали этого ...
Подробнее

Драмский митрополит Элладской архиепископии Павел считает, что РПЦ МП "плохо усвоила урок 1917 года"

Создавая свой экзархат в Африке, РПЦ МП показала, что «плохо усвоила урок 1917 года», заявил 16 января в интервью митрополит ...
Подробнее

У предстоятеля ПЦУ митрополита Епифания диагностирован коронавирус

Положительный результат теста на коронавирусную инфекцию получил днем 15 января предстоятель ПЦУ митрополит Епифаний (Думенко), сообщает пресс-служба Киевской митрополии ПЦУ. При ...
Подробнее

МОНИТОРИНГ СМИ: «Волки и лжецы». РПЦ начала вторжение в Африку. Какими неприятностями это грозит Московской патриархии?

Африка как месть за Украину Столь жесткими обвинениями предстоятели поместных православных церквей мира не обменивались со времен Вселенских соборов ранневизантийской ...
Подробнее

Ректор Московской духовной академии РПЦ МП епископ Феодорит заразился коронавирусом

"У меня обнаружили коронавирус. Чувствую себя хорошо. Надеюсь, пройдет в лёгкой форме", - написал 13 января в своем блоге ректор ...
Подробнее