УКРАЇНСЬКА ВЕРСІЯ: Єпископ Іов (Коновалюк). ЖИВА ПОСТАТЬ О. ВАСИЛЯ ЛИПКІВСЬКОГО. До 100-літнього ювілею УАПЦ — Credo.Press

УКРАЇНСЬКА ВЕРСІЯ: Єпископ Іов (Коновалюк). ЖИВА ПОСТАТЬ О. ВАСИЛЯ ЛИПКІВСЬКОГО. До 100-літнього ювілею УАПЦ

27 листопада 1937 року в м. Києві був розстріляний сталінськими карними органами НКВС отець Василь Липківський — чільний діяч українського церковного відродження і перший митрополит Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ), створеної у жовтні 1921 року. Відчуваючи свою особисту провину перед священномучеником Василем Липківським, а також з нагоди столітнього ювілею УАПЦ першої формації, хотів би поділитися деякими своїми міркуваннями та почуваннями.

Довший час, переважно під впливом міфології «непогрішного» Православ'я, моє ставлення до «липківської» УАПЦ було абсолютно негативним. Проте минали роки, за які я багато чого дізнався, багато чого пережив, багато чого переоцінив… Глибше пізнання історії Церкви, роздуми над її буттям крізь призму евангельської і святоотцівської науки, а також власного і чужого досвіду, спонукали мене деякі свої попередні погляди рішуче відкинути, а інші істотно скоригувати… І якщо раніше в «липківщині» я бачив лише ганебне обновленство й антицерковну демократію, то згодом, пильніше зацікавившись постаттю о. Василя Липківського, був просто приголомшений його полум’яними проповідями про братерство у Христі, про вірність Христовим заповітам, про істинну природу Церкви, про повернення до її апостольських засад… Чимало його думок виявилися настільки влучними й актуальними, настільки відповідали моїм пошукам церковної правди, що це було справжнім відкриттям! І хоча окремі твердження о. Василя Липківського, на жаль, є непевними або хибними, проте загальний дух його слів захоплює, відживлює, надихає! Провідні ідеї, які він палко сповідував сам і завзято впроваджував у свідомість віруючих, переконують у тому, що о. Василь Липківський дійсно жадав і прагнув Божої правди на землі, насамперед у рідній Українській Церкві!

Ревнителі церковної «канонічности» і «традиційности», звичайно, рішуче не схвалять таке моє теперішнє ставлення до «самосвята», як люблять узивати о. Василя Липківського критики УАПЦ формації 1921 року за «всенародне» його поставлéння на митрополита Київського і всієї України в Софійському соборі м. Києва. Погоджусь, це був занадто революційний крок, який не сприяв консолідації прихильників української автокефалії. Але ті, хто пішов тоді на це «всенародне» висвячення свого першого митрополита, були щиро переконані, що не вигадують чогось нового й нечуваного, а лише в конечній потребі вдаються до стародавньої практики Олександрійської Церкви, про яку дізналися з праць авторитетних церковних істориків, зокрема, професорів В. Болотова, О. Покровського та інших. Якщо російські старовіри-білокриничани, грецькі старостильники-матфеївці, деякі відгалуження істинно-православних катакомбників і РПЦЗшників, виправдовуючи своє вимушене відхилення від букви 1-го Апостольського правила щодо поставлéння епископа двома або трьома епископами, слушно посилалися на деякі прецеденти з церковної історії, то чому українські автокефалісти не мали права цього робити? Взагалі-то «липківці» могли бути ще радикальнішими і, покликаючись на мужів апостольських, проголосити єдиним чинним епископом автокефальної Української Церкви лише Ісуса Христа(«Згадуйте в молитві вашій Церкву Сирійську. У ній, замість мене, пастир тепер Бог. Один Ісус Христос буде епископом у ній і любов ваша» // Послання св. Ігнатія Богоносця до Римлян, 9). Або ж, наводячи приклади з житій святих, об'явити, що до їхнього обранця зійшов Ангел Божий і сам посвятив його у сан епископа («Святой мученик Серапион родился в Египте. <…> В темнице к нему сошел Ангел Божий и посвятил святого Серапиона во епископа» // Настольная книга священнослужителя. Том 3. Изд. Московской Патриархии, 1979. С. 359). Але о. Василь Липківський і його однодумці зважилися лише на «олександрійський» чин поставлéння першого митрополита УАПЦ, і хоча цей сміливий акт був визнаний неприйнятним як їхніми затятими супротивниками («тихонівцями» й «обновленцями»), так і значною частиною щирих прибічників автокефалії, проте він став неабияким поштовхом до поширення і розвитку українського церковного руху.

На жаль, високі ідеали, в які свято вірив о. Василь Липківський, значною мірою залишилися тільки світлою мрією, а не повсюдним явищем у новій автокефальній Українській Церкві. Так сталося і через неймовірно важкі суспільні обставини доби радянської «побудови комунізму», і через негідну поведінку багатьох «працівників лихих» (Флп. 3:2), навіть близьких раніше побратимів о. Василя Липківського, які під тиском більшовицьких органів у 1927 році звільнили його від «тягаря митрополичого служіння» і взагалі усунули від участи в житті УАПЦ…

Але й в останні десять років свого земного буття о. Василь Липківський, незважаючи на всі випробування і негаразди, дбав про просвічення українського народу, про впровадження в його свідомість чистих християнських засад, про його духовний розвій і поступ у справі досягнення Царства Божого. Свої глибокі знання, свої заповітні думки, свої душпастирські настанови о. Василь Липківський викладав, зокрема, у рукописних проповідях, деяка частина яких, на щастя, збереглася і вийшла друком (а тепер доступна і в електронному вигляді). Український письменник Олесь Гончар казав, що проповіді о. Василя Липківського просто вразили його «багатством думок, силою пристрасті й силою віри». Ось, для прикладу, кілька уривків з цих проповідей:

«Христова Церква — це є той тихий притулок, де, як каже св. Іван Золотоустий, Милосердний Господар не дивиться на лиця, приймає останнього, як і першого, всіх лише закликає залишити зовні тягар життєвих турбот і змагань, не вносити його в Його тиху, лагідну світлицю... Але як сумно, яка тýга обгортає серце, коли і в цей святий притулок заноситься богопротивна земна політика, що ображає і Господаря — Отця Небесного, і робить великий рóзбрат між гостями Його. Яка це велика провина з боку тих, хто вносить недобрі земні міркування та вчинки в оселю Небесного Царства, хто святу Церкву Христову обертає на базар, на поле життєвих хитрощів, крутійства й авантýрництва. Христовим ім'ям, благодаттю, спасінням всі такі хижаки лише зловживають у своїх земних інтересах…».

«Христова Церква повинна бути Христовим світлом у темряві людського життя. Вона повинна підносити Хрест Христовий як прапор, коло якого повинні єднатися люди і всі народи не для боротьби, не для ворожнечі, не для взаємного знущання, глуму та панування, а для любови, братерства, взаємної допомоги і полегшення життя…».

«Ми повинні пам’ятати, що дійсне церковне єднання — це єднання душ, а не тільки слів, чи зовнішньої згоди, чи умовин. І коли нема єднання душ, то єднання зовнішнє веде тільки до ще більшого роз’єднання…».

«Як часто християни по імені залишаються рабами земного царства і всіх діл його, слугами земного первосвященства і всієї погóрди його, слугами земного книжництва і всієї неправди його! Очистити діло Христове від усього того, що не є Христове, а примішано до Христового неправдою світу цього, — це є перший обов'язок тих, хто сміє називати себе християнами, щоб по імені нашому було і життя наше…»

«Деякі керівники нашої Церкви в богослуженні часто, де раніш говорилось "раб Божий", вживають "слуга Божий". На мій погляд, це зовсім непотрібна і невідповідна справжньому християнському сумлінню зміна. Апостоли більше ніж хто вважали себе синами, друзями Божими, бо від самого Христа чули: "Я вже не зву вас рабами, Я зву вас друзями Своїми" (Ін. 15:15), але самі себе завжди називали рабами Христовими. Назва "слуга" передбачає якусь угоду з тим, кому служиш, якусь платню, нагороду за службу. Крім того, слуга не весь належить свому панові; тіло і душа слуги все ж його власні, він їх продає, кому хоче. Ми ж, християни, викуплені Богом дармо без ніякої з нашого боку платні чи угоди, викуплені цілком з тілами і душами; ми всією нашою істотою Божі. А коли так, то ми не слуги, а раби. Називати християнина лише слугою Божим — це для нього мало й образливо. Слуга — це наймит. Хто ж каже, що рабство перед Богом принижує людську гідність, той вже не справжній християнин, той вже недалекий від того, щоб зовсім відкинути від себе ціну Крови Христової, зректися Бога і Христа. Навпаки, звання "раб Божий" найбільше підносить людину…»

«Намагання Церков прилучити до себе вірних від інших Церков — це явище сумне, ненормальне й для спасіння непотрібне. Запевне, всі християни повинні бути свідомі в своїй вірі, досліджувати, яка Церква найчистіше проповідує науку Христову, яка дає найкращі умови для удосконалення земного життя й досягнення вічного спасіння, і кожному вільно увійти до складу тієї Церкви, в якій, на його погляд, найкращі умови для життя і спасіння…»

«Святі апостоли казали церквам: "Вибирайте самі собі службовців, вибирайте, яких самі добре знаєте". А сучасні церковні владики, які рахують себе преємниками [наступниками] апостолів, кажуть: "Не маєте права обирати собі служителів церковних, ми вам будемо призначати, кого самі захочемо". Чи зберігають ці владики апостольський устрій Церкви? А коли не зберігають, то чи мають вони право називати свою Церкву апостольською?..»

«Від апостолів веде своє преємство [наступництво] не духовенство, а вся Церква, і коли духовенство без Церкви, без церковного обрання робить і приймає хиротонію, то це іменно є той перéлáз, через який вони влазять у Церкву як злодії і розбійники, а не дійсні двері, через які входять пастирі. Бо ці двері є не хиротонія епископська, а перш за все Христос, цебто обрання Церкви, а хиротонія повинна бути тільки ознакою, ствердженням цього обрання Церкви…»

«Підбиття Української Церкви під владу московську в 1686 році — це була така неправда, від якої епископи російські повинні червоніти, про неї мовчати, а коли вони діти Божі, повинні від неї одвертатись, а не захищати її…»

«У православній Російській Церкві життя церковне цілком просякло державними впливами… Хіба у православних владик не було своїх тюрем та казематів по монастирях? І коли на версі в своїх панських покоях наші владики забавлялись, може й на танці Іродіяд задивлялись, під ними в казематах мучились у кайданах ті, хто непокоїв їх совість. Хіба в Росії за присудом патріярхів не палились вогнища, не горіли прихильники т. зв. старовірства? І от ці князі Церкви, з рук яких тече кров закатованих ними, кажуть, що через їх руки тече животворча благодать Святого Духа. Хіба може це бути? Коли сучасні московські епископи, руки яких (а як не їх безпосередньо, то їхніх попередників) заплямовані кров'ю, коли вони кажуть, що тільки їх руки — двох або трьох з них — можуть звести благодать Святого Духа на Церкву і її службовців, а без їхніх рук Церква залишиться безблагодатною, — то це велика хула на Церкву й на Духа Святого!»

«Наша Українська Церква — чим вона повинна відрізнятись від старої Російської? Не тільки рідною мовою, а головно більшою християнською свідомістю, більшою побожністю й чеснóтою своїх дітей…»

«Постійним господарем у кожному храмі повинна бути та громада, що його збудувала для єднання в ньому з Богом і поміж собою. Бо коли храм стане місцем лише механічного зібрання людей, де кожен буде лише про себе думати, де зібрані будуть близькі тілами, але далекі душами, — той храм, хоч би був повний народу, він буде пустий для цього народу. А коли буде пустий для народу в розумінні єднання його, то він пустий буде й для Бога. Зовнішній вигляд храму може ще залишитися, але то вже не дім молитви, а лише дім торгівлі (Ін. 2:16) або навіть вертеп розбійників (Мф. 21:13)… Такого сумного стану все більше набували собі храми за старого церковного ладу. Вони не були місцями духовно з’єднаної, свідомої організованої громади, не були дійсними осередками церковного життя. В них лише збирались поодинокі душі, кожна зі своїми особистими мріями, — збирались тільки, аби помолитись, були лише відвідувачі храму, а не братерське сполучення. Часом храми бували й повні, але духовно вони були пусті, — загальної спільної потреби для братерського зібрання не було. Збирав людей обов’язок традиції, а не потреба єднання. А коли так, то чим далі, тим більше ставали вони пусті. Отже, християнський храм мусить бути не тільки місцем зібрання випадкових відвідувачів, а осередком релігійного життя громади, організованої в єдине братерство. Тоді тільки він буде завжди повний, хоч би в ньому часом і нікого не було. Тоді тільки він може зватись "церква", як місце зібрання не поодиноких християн, а церкви-громади…»

«Треба більше тривожитись за чистоту Церкви, за те, щоб викорінити з неї лицемірство, пустосвятство [святéнництво] та юдине зрадництво, а не за те, щоб захистити її од гонінь з боку держави…»

«Чому ж у самій Церкві нема миру? Бо і в Церкву Христову багато приходить земного, що розкладає Церкву. Ми повинні про цей мир дбати, для досягнення його працювати, і тільки великою працею, скорботами та стражданнями цей мир може бути досягнений. Найбільш противні Христу байдужість і недбальство про досягнення правди Божої на землі. Не будемо тільки теплими, а будемо гарячими до нашої церковної справи, і мир Божий, мир любови і братерства, увійде в наші серця і наше життя!..»

У проповідях митрополита Василя Липківського особливо помітне ґрунтовне знання ним Святого Письма, яке було постійним джерелом його пастирських роздумів і науки. Глибока і жива віра в Бога, церковна ерудиція і багатолітня літургійна практика спонукали митрополита Василя Липківського зробити зовсім інший, тематичний порядок читання Святого Письма на богослужбових відправах усього церковного року. Вже четвертий чи п'ятий рік поспіль я сам держуся цього «липківського» порядку читання Святого Письма (який подекуди зредаґував), оскільки досвідчився, що він добре продуманий, слушно складений і набагато ліпший, ніж «традиційний» слов'янський або грецький порядок.

Для прикладу подаю тут порядок біблійних читань за Липківським на 23-й тиждень по Тройці (тема цього тижня — Викриття фарисейської науки):

Паремія у суботу на Вечірні — Єр. 7:1-16

АПОСТОЛ

Неділя — Гал. 2:16–3:14

Понеділок — Гал. 3:15-29

Вівторок — Рим. 4:1-12

Середа — Рим. 4:13-25

Четвер — Еф. 5:22-33

П’ятниця — Рим. 7:1-8

Субота — Рим. 7:9-25

ЕВАНГЕЛІЯ

Неділя (на Літургії) — Мф. 15:1-20

Понеділок — Мк. 7:1-8

Вівторок — Мк. 7:9-13

Середа — Мк. 7:14-23

Четвер — Мк. 10:1-12

П’ятниця — Мф. 19:1-12

Субота — Ін. 5:37-47

Скажу також кілька слів про церковне вшанування пам'яти великого першопроходця українського автокефального руху. Він був канонізований 1997 року в УАПЦ третьої (четвертої?) формації, хоча в цій юрисдикції нічого спільного з церковною візією митрополита Василя Липківського майже не було, а після смерти патріярха Дмитра Яреми взагалі не стало. Також його вшановували певними заходами і в УПЦ Київського Патріярхату, але ніякого реального застосування ідей і здобутків митрополита Василя Липківського в цій юрисдикції годі шукати. Навіть предстоятель новітньої «канонічної» ПЦУ спромігся освятити пам'ятник первоєрархові «неканонічної» УАПЦ, але диво-дивина: митрополит Василь Липківський зображений там у білому московському клобуці, хоча він ніколи такого клобука на голову не вдягав (бо, по-перше, клобуки личать лише чернецтву, а він і сам був одружений, і відстоював необхідність відродження саме жонатого епископату, а по-друге, таку зовнішню відзнаку митрополитування вважав незгідною з ідеологією нової УАПЦ)... Сумно і прикро, що попри офіційну канонізацію і численні наукові публікації сучасних українських істориків, серед яких особливо хочу відзначити цінне шеститомне видання 2018 року «Митрополит УАПЦ Василь Липківський (1864−1937). Вибрані твори», у теперішнього широкого церковного загалу відчутного запиту на осягнення духовної спадщини о. Василя Липківського, на втілення в життя його церковного кредо практично немає.

Для мене особисто, після періоду нерозумного зацурання і відкидання, поважна апостольська постать щирого християнина та українця, першого митрополита УАПЦ священномученика Василя Липківського стала живою і близькою. Вічна і вдячна йому пам'ять!

Опубликовано: 30.11.2021 в 21:32

Рубрики: Лента новостей, Українська версiя



Пожалуйста, поддержите "Портал-Credo.Ru"!

Всего комментариев: 1

  • Автор: Мартин Добавлено 1 декабря, 2021 в 15:55

    Складывается впечатление, что автора с одной крайности бросило в другую. Лучше давать читателю делать свои выводы.

    Ответить

Оставить комментарий

Ваш email не будет опубликован.

В сюжете:

Главные новости

Предстоятель БПЦ МП и несколько ее архиереев предположительно заразились коронавирусом

Заболевание вирусом COVID-19 подтвердилось у предстоятеля БПЦ МП, патриаршего экзарха Беларуси митрополита Вениамина (Тупеко), одного из старейших иерархов этой Церкви ...
Подробнее

На 93-м году жизни скончался старейший иерарх РПЦ МП митрополит Владимир (Котляров)

Пребывавший на покое старейший иерарх РПЦ МП митрополит Владимир (Котляров), правящий архиерей Санкт- Петербургской епархии РПЦ МП в 1995-2014 годах, ...
Подробнее

Премьерный показ фильма о поисках Беловодья староверами прошёл в Москве

Всемирный союз староверов представил 17 января в стенах Всероссийской библиотеки иностранной литературы имени Рудомино в Москве документальный фильм о старообрядческих ...
Подробнее

БИБЛИОГРАФИЯ: Олег Константинович Петрович-Белкин. НАСТОАТ. - М., «Эксмо», 2021. - 432 с.

Как это вообще выпустили здесь и сейчас, во время бесконечной всемирной пандемии и всевозможных кризисов, включая российские? Стабильно ухудшающаяся социалка, ...
Подробнее

Воронежское управление МЧС объявило об устройстве в регионе сотни купелей для "крещенских купаний", но порекомендовало в них не заходить

Региональное управление МЧС обратилось 18 января к жителям Воронежской области с настоятельной просьбой отказаться от "крещенских купаний" в открытых водоёмах, ...
Подробнее

Вселенский патриарх принял делегацию парламента Черногории во главе со спикером

Спикер парламента Черногории Алекса Бечич встретился 16 января на Фанаре (Стамбул) со Вселенским патриархом Варфоломеем, сообщает "Doxologia Infonews". "Мы ждали этого ...
Подробнее

Драмский митрополит Элладской архиепископии Павел считает, что РПЦ МП "плохо усвоила урок 1917 года"

Создавая свой экзархат в Африке, РПЦ МП показала, что «плохо усвоила урок 1917 года», заявил 16 января в интервью митрополит ...
Подробнее

У предстоятеля ПЦУ митрополита Епифания диагностирован коронавирус

Положительный результат теста на коронавирусную инфекцию получил днем 15 января предстоятель ПЦУ митрополит Епифаний (Думенко), сообщает пресс-служба Киевской митрополии ПЦУ. При ...
Подробнее

МОНИТОРИНГ СМИ: «Волки и лжецы». РПЦ начала вторжение в Африку. Какими неприятностями это грозит Московской патриархии?

Африка как месть за Украину Столь жесткими обвинениями предстоятели поместных православных церквей мира не обменивались со времен Вселенских соборов ранневизантийской ...
Подробнее

Ректор Московской духовной академии РПЦ МП епископ Феодорит заразился коронавирусом

"У меня обнаружили коронавирус. Чувствую себя хорошо. Надеюсь, пройдет в лёгкой форме", - написал 13 января в своем блоге ректор ...
Подробнее